Насильство на гендерній основі  розповсюджене не тільки на рівні сімейних стосунків, але й на робочих місцях і в суспільстві. Визначити різні види такого насильства допомагає гендерний аналіз сімейних стосунків, стану реальної дискримінації жінок (частіше) і чоловіків (рідше) на  робочому місці, а також гендерний аналіз громадського та соціального життя в країні і в світі.  Поряд з яскравими прикладами домашнього насильства щодо жінок можна розглядати  стан психологічного насильства щодо чоловіків на рівні сім‘ї, а також не рідкісні випадки дискрімінації чоловіків при вирішенні питань виховання дітей тощо. 

Можна виділити два найбільш болючих аспекти насильства на гендерній основі:

• насильство щодо жінок і пошук його подолання, в тому числі методи і способи роботи з чоловіками;
  • насильство щодо чоловіків, особливо на рівні психологічного тиску у сім‘ї і нерідкого відсторонення батька від виховання і навіть від контактів з дітьми, розробка та реалізація стратеній подолання гендерних стереотипів щодо стосунків між чоловіком та жінкою, зокрема у вихованні дітей.

Мета нашого дослідження – вивчити особливості насильства на гендерній основі, шляхи його подолання та запобігання.  Вивчити роль чоловіків в усвідомленні гендерних аспектів насильства, запобіганні та подолання наслідків насильства.

 Задачі дослідження:

• визначити психологічні та соціальні особливості насильства на гендерній основі;
• вивчити стан гендерного паритету на рівні сім‘ї в Україні;
• визначити роль чоловіків у подоланні насильства;
• проаналізувати різні форми подолання насильства на гендерній основі, в тому   числі ефективність реабілітаційних програм для чоловіків. 

Сім’я є однією з головних арен, де розігрується конкурентна гра між чоловіком та жінкою.  Майже 100 років триває боротьба жінок за рівність. Вже визначені та прийняті правові норми як на міжнародному, так і на державному рівнях. Але все ще триває ця виснажлива боротьба, все ще нема гендерної рівності у політичному та соціальному житті,  не зважаючи на наявність жінок-президентів, прем’єр-міністрів та значної кількості депутатів у деяких країнах як Заходу, так і Сходу.  Особливо напруженою залишається ситуація у сім’ї.  Домашня робота все ще залишається відповідальністю та обов’язком жінки, все ще не має вартості. Виховання дітей все ще залишається парафією та відповідальністю жінки, чоловіки фактично все ще відлучені від батьківства.

Довгий час ми майже нічого не знали про те, що насправді коїться у сім‘ях, не знали, скільки дітей в наших сім‘ях є жертвами насильства. Та й у розвинених країнах тільки останнім часом стало відомо про різні форми насильства в сім‘ях. Журнал “Lifemagazine” надрукував у 1984 році дані про те, що у США 34 млн. жінок стали жертвами сексуального насильства, кожного року 10 млн. людей є жертвами насильства у сім‘ї. В 90-х роках  минулого сторіччя опитування засвідчили, що 6,9 млн. дітей кожного року піддаються жорстокому поводженню з боку батьків, від 1,9 млн. до 2,1 млн. жінок є жертвами биття з боку своїх партнерів (1).  А як наслідок виникає дитяче насильство: більш, ніж 29 млн. дітей  кожного року чинять хоча б один акт насильства. Більшість таких актів здійснюється у сім‘ї. В нашій країні у 1997 році дільничими інспекторами було розглянуто 194491 повідомлень про злочини, скоєні в сфері побуту, а 64 333 осіб перебували на обліку в міліції з приводу правопорушень в сфері сімейно-побутових стосунків(2).

Раніше нам здавалося, що так званих благополучних сімей у нас, в країні розвинутого соціалізму значно більше, ніж сімей алкоголіків, нероб та просто неосвічених людей з брутальною поведінкою, яким притаманне насильство щодо жінок та дітей. Ми змалку засвоювали істину про те, що "Сміття з хати виносити неможна!". А це означало повне замовчування тих трагедій, які розгорталися за закритими сімейними дверима.

Пам"ятаю типове здивування з приводу хуліганської чи злочинної поведінки підлітка: "Як це могло статися? Він же з благополучної сім"ї - батько у нього полковник чи навіть секретар райкому партії, мати -  інженер, а він..." А він з великою вирогідністю був свідком домашнього насильства - чи приниження, ігнорування, чи, навіть, побиття матері. Може і сам часто ставав жертвою насильства, доброго слова не чув, не спроможний був захистити ні себе, ні матір, ні з ким не міг поговорити про свій біль.

А може був свідком постійного приниження батька, якому весь час дорікали, що він мало заробляє і по господарству не допомагає.

Отже домашнє насильство, його психологічні особливості.

Фахівці розглядають дві складові взаємовідносин між чоловіком та жінкою, дівчиною та хлопцем - кохання та силу (3). Слушно підкреслюється, що світле почуття любові, кохання має і темну сторону - ненависть, а сила має теж свою темну сторону - насильство.

Нам дуже важливо розібратися в тому, що є притаманним саме насильству, чим воно відрізняється від випадкового прояву сили, від нещасного збігу обставин. Нам потрібно зрозуміти, як розпізнати насильство, як воно впливає на самопочуття, на самооцінку і на долю жертви насильства, що породжує насильство, зокрема, домашнє насильство, звідки воно береться і як йому запобігати, як долати наслідки насильства. В цьому контексті важливим є і розуміння психології насильника, витоків насильницької поведінки, засобів соціального захисту жертв насильства та психологічної роботи з насильниками.

Єжі Меллібруда виділив 4 ознаки насильства:

• насильство завжди здійснюється за попереднього наміру;
• суть насильства полягає у порушенні прав і свобод конкретної людини;
• насильство є таким порушенням прав і свобод людини, що унеможливлює її самозахист;
• насильство в умовах відсутності самозахисту призводить до певної

шкоди (3).

Досвід надання психологічної допомоги жінкам і дітям, а останнім часом, буває,  і чоловікам - жертвам домашнього насильства свідчить про те, що, дійсно, домашнє насильство є досить розповсюдженою формою існування великої кількості сімей в Україні. Досить розповсюдженими формами насильства поряд з побиттям та фізичним знущанням є суцільний економічний контроль, приниження, брудні лайки, примус до сексу, заборона працювати тощо. Коли розглянути надані вище риси насильства, то, виявляється, що інтенційність (попередній намір) домашнього насильства притаманна насильникам як на свідомому рівні ("Я вас всіх навчу, як треба жити!", "Я вас годую, і ви все повинні робити так, як я вимагаю!", "В моїй сім"ї правила життя повинні бути такими, як у сім"ї моїх батька та матері" тощо), так і на підсвідомому:"Ви всі повинні мені догоджати, здогадуватись, чого я хочу, а не здогадаєтеся, то тримайтеся...".

Діючи у відповідності з своїми бажаннями та уподобаннями, насильник навіть не розглядає своїх підлеглих, найчастіше дружину та дітей (буває і навпаки), як особистостей, в яких можуть бути якісь права, наприклад, право на свою власну думку, право мати якісь бажання чи уподобання, право приймати якісь рішення, право на інформацію, що стосується життєво важливих питань існування особистості, сім"ї тощо. Тому їх права постійно порушуються. Рішення "головної" особи не обговорюються.   

Зустрічаються сім"ї, в яких чоловік, голова, утриманець та встановлювач жорстких правил існування сім"ї, не дозволяє дружині та дітям навіть звертатись до нього з власної ініціативи.

         Насильство має місце, коли об‘єкт насильства не може себе захистити:

• чи це фізично більш слабка жінка;
• чи вкінець зневірена в собі;
• чи беззахисна дитина;
• чи всі жертви насильства вкінець налякані і відчувають безліч страхів і не вірять, що хтось чи щось може їх захистити;
• чи всі члени сім‘ї повністю економічно залежні від однієї особи, що їх утримує, і багато інших варіантів, що розв"язують руки насильнику.

А от шкода від домашнього насильства величезна. Всі ми знаємо про страшні наслідки фізичного насильства - смерть, каліцтво, синці... А хто лічив психологічні наслідки домашнього насильства:

• життя жертв домашнього насильства у постійному страху;
• брак позитивних почуттів;
• нереалізованість потреби у самовираженні;
• катастрофічно знижена самооцінка жертв насильства, впевненість у тому, що вони ні на що не здатні;
• обман, як основна модель поведінки членів родини;
• інформаційна депрівація (брак важливої для життя сім"ї інформації);
• життя у повному обмеженні свободи;
• депресія, як реакція жертви на насильство;
• прийняття дитиною насильницької моделі існування сім"ї як норми;
• агресивна, аж до злочинної, поведінка дітей та підлітків і багато інших.

Розглядають ще один важливий аспект насильства щодо характеру поведінки насильника - ГАРЯЧЕ та ХОЛОДНЕ насильство (3).

Для гарячого насильства характерною є така психологічна особливість поведінки насильника, як ОСКАЖЕНІННЯ -  переповнене емоціями явище розриву психічної оболонки особистості. Ця оболонка якийсь час стримує народжені психічною напругою, безсиллям, ненавистю, почуття гніву, люті, агресії тощо.

Почуття гніву і люті зростають, виникає оскаженіння як скупчення цих почуттів. Психологи відмічають, що хоча більшість людей визнають непристойність таких почуттів, те переживання екстазу, яке притаманне розв"язку стану оскаженіння має деяку привабливість. Це потужна темна сила, яка руйнує особистість, керує  нею, руйнує її мораль та етичні засади.

ХОЛОДНЕ НАСИЛЬСТВО -  це певний сценарій насильницької поведінки, що базується чи на сценаріях, які людина засвоїла на протязі свого життя, найчастіше у своїй батьківській сім"ї, чи навіть, на певній культурі людських стосунків. Ось типовий приклад з сьогодення.

Брудні лайки є безперечним проявом психологічного насильства. Коли дитина, підліток, юнак зростають серед брудних лайок, вони стають для нього(на жаль, часто–густо і для дівчини) нормою. А для  коханого партнера (дівчини, а іноді і хлопця), дружини його поведінка, наповнена брудними лайками - вже сценарій холодного насильства. Споживач брудних лайок не розуміє: "А чим вона не задоволена? Я ж її не б"ю?"

Часто у своєму сімейному житті така людина, що зростала у сім"ї, де нормою були образи, приниження, обмеження, ігнорування, лайки, реалізує ці звичні сценарії. На жаль, зараз, мандруючи містом, не так вже і рідко можна почути, коли обидва закохані спілкуються між собою за допомогою брудних слів.

Аналізуючи психологічні особливості насильства, варто розглянути поняття ЦИКЛУ НАСИЛЬСТВА, як явища, що є проявом частіше гарячого насильства, нестриманих почуттів насильника, його екстазу у прояві сильних темних сил оскаженіння.

ЦИКЛ НАСИЛЬСТВА -  це психологічний механізм стосунків між насильником та жертвою, який визначився при всебічному розгляді фактів насильства на гендерній основі, при намаганнях запобігти насильству, подолати його наслідки. Виявляється, що цей механізм є досить розповсюдженим і стандартним. Тому варто його проаналізувати з психологічної точки зору, ще раз пошукати механізми зупинення соціальної естафети насильства, знайти важелі оцінки поведінки насильника і жертви з тим, щоб вийти з цього кола.

Як вказують фахівці, цикл насильства може мати різну тривалість – від декількох годин до багатьох років. В практиці психологічного консультування ми часто  зустрічаємося з сім"ями, в яких цикл насильства у прямому сенсі тривав роки (2-3), а в цілому, вже не цикл, а циклічний процес тривав від 12 до 20 років.

Що ж є притаманним циклу  насильства?

Притаманним є повторення етапів розвитку стосунків насильника та жертви.

Розглянемо типову ситуацію фізичного насильства. Це часто густо є  побиття, знущання, аж до згвалтування на очах дітей. Це може бути сексуальне насильство - примус до сексу, жорстоке поводження під час сексу тощо. Об‘єктом фізичного насильства найчастіше стає жінка. Як стверджують наші американські колеги, у 75% випадків домашнього насильства жертвами насильства стають і діти (4).

Досить розповсюдженим: як зазначалося вище, є  психологічне насильство. Об"єктами такого  насильства часто стають  жінка, діти але не поодинокими жертвами психологічного насильства можуть стати і чоловіки.

Отже ВИПАДОК: оскаженіння, екстаз насильника, жорстокий прояв насильства. Сумнівів нема. Сталося. Це - завершення кола насильства і одночасно початок нового кола.

Жертва постраждала. Типовий варіант - насильник просить вибачення, обіцяє, що більше такого не станеться. Налякана жертва дуже хоче цьому вірити, сподівається на краще життя, вірить, що своєю поведінкою буде сприяти мирному співіснуванню членів родини.

Наступає ЗАСПОКОЄННЯ, а за ним і ПРИМИРЕННЯ. Кривднику часто вдається переконати жертву, що вона сама багато в чому винна - чому не виконувала його вимоги, чому провокувала його на агресивні дії. Часто кривдники не тільки вибачаються, але й роблять цінні подарунки.

Етап насильства завершений

• кривдник встановив чи підтвердив жорсткі норми поведінки, виконання яких, за його ствердженням може запобігти акту насильства;
• жертва впевнена, що вона спровоквала акт насильства і тепер, коли вона знає правила, їй залишається тільки суворо їх виконувати і… все владнається, у стосунках буде панувати спокій.

Чи не звідси бере початок поняття так званої  віктимної поведінки? Виявляється, досить значна частина суспільства, включаючи і депутатів Верховної Ради, що прийняла Закон України «Про попередження насильства в сім‘ї”(5) впевнені, що провокативна так звана віктимна поведінка жертви може якось виправдати кривдника, звести  акти насильства до афекту, як відповіді на провокацію. Але ж суспільство не виправдовує вбивцю, коли з‘ясовується, що ця особа мала тяжкі дитячі психологічні травми чи особливі обставини життя. В моїй практиці був випадок, коли кривдник настільки переконав свою дружину в тому, що вся справа в її поведінці, що вона буквально зі шкіри лізла, щоб йому прислужитися і догодити… А все ж таки оскаженіння виникало у чоловіка раз від разу, і доходило до  жорстокого  побиття і, навіть, гвалтування на очах дітей.

Отже жертва вибачила, “зрозуміла”, служить і догоджає, запобігає, як може, проявам агресії з боку кривдника. Тихе життя. Все начебто забуто. Жертва продовжує всіма силами тримати мирний клімат у сім‘ї, запобігти новому незадоволенню. Часто примирення може тривати досить довго, іноді роками. Жертва вже зовсім втрачає своє "Я", перетворюється на тінь свого партнера. Але конфлікт не розв"язаний, життя триває, виникають нові протиріччя, нові обставини.

Наступає етап ПОСИЛЕННЯ НАПРУГИ. З своєї консультаційної практики знаємо, як тяжко переживає людина, коли тижнями, місяцями в сім‘ї панує напружена тиша, чоловік і жінка не спілкуються між собою, коли весь час у сім"ї виникають конфліктні ситуації, але їх не можливо не тільки розв"язати, а й навіть назвати. Виникає нестерпна напруга, яка знову проривається ВИПАДКОМ НАСИЛЬСТВА. Цикл завершується.

Практично у всіх таких сім‘ях з часом етапи заспокоєння та примирення скорочуються, а випадки насильства стають все частішими. Виникає КРИЗОВА СИТУАЦІЯ. Настає момент, коли жертва чи жертви вже більше не можуть жити в такій ситуації. Вони більше не погоджуються терпіти знущання, починають усвідомлювати свої права і можливості, не бажають страждати самі і, щоб страждали діти.

На жаль, тут вони стикаються зі значними труднощами. Навіть у розвинених демократичних країнах зі сталою законодавчою та соціальною системами захисту жертв домашнього насильства виникає багато труднощів у вирішенні проблеми відокремлення життя жертви та насильника, вирішення долі дітей та їх  захисту від нападів насильника.

Розробка стратегій подолання насильства на гендерній основі є неможливою в умовах, коли розглядається лише ситуація насильства на гендерній основі,  позиція жертв насильства без аналізу стану гендерного паритету на рівні сім‘ї, зокрема ролі чоловіків у сімейному житті.

Тому одним з завдань нашого дослідження було   вивчення ситуації гендерного паритету в сім’ї  сучасної України, виділити соціально-психологічні особливості стосунків між чоловіком та жінкою на рівні сім’ї.

В наш час фахівці розрізняють два основних типи сім‘ї: домінаторна (тоталітарна)  сім‘я та партнерська (демократична) сім‘я.

Вважається, що суспільства, в яких домінують тоталітарні стосунки у сім‘ї, легко  можуть стати тоталітарними, а суспільства, в яких перважають партнерські сім‘ї, мають більше шансів стати демократичними. 

Виникає питання: “А які  сімейні традиції складалися на теріторії України? З чим ми увійшли у XX-е та  XXI-е сторіччя?

Аналізуючи історичну і етнографічну літературу з питань розвитку сімейних відносин в Україні, розглядаючи сімейні традиції населення України, можна прийти до наступних висновків(6).

Сімейні традиції  в українській сім‘ї, по-перше, були досить  демократичними, а по-друге, вони базувалися на правах і традиціях ставлення до власності. В українській сім‘ї  в ХУІІ - ХІХ століттях не тільки чоловіки,  але й жінки мали  деякі права  на власність. Інакше кажучи,  не було жорстко закріпленого права старшого сина, як в  багатьох країнах Західної Європи. Особливо на лівобережній Україні і на Слобожанщині було прийнято рівномірно розподіляти  батьківську власність між усіма членами сім‘ї, включаючи і дочок. Крім того,  існував так званий договір на доглядання. В тому разі, коли такий договір заключався між батьками і дочкою,  дочка наслідувала господарство. Проблема розподілу власності дуже тісно пов‘язана з сімейними традиціями і  розподілом ролей в сім‘ї. В українській сім‘ї, де завжди дуже популярною була легенда про  матір-Берегиню,  до матері відносились з повагою і любов‘ю. Жінка в українській сім‘ї мала і деякі права у виборі чоловіка, могла дати «гарбуза», а інколи, навіть могла сама обрати собі нареченого.

Отже тоталітарні стосунки між членами родини не були домінуючими в українській сім‘ї, коли її розглядати у психоісторичному контексті. Пізніше, коли Україна стала частиною Російської імперії, коли в Україні було введене кріпацтво, а далі у складі Радянського Союзу українська сім‘я пережила всі метаморфози руйнування сім‘ї у 20-х роках XX сторіччя та створення за часів Сталіна пуританської тоталітарної моделі сім‘ї.

Що ж сталося с сім‘єю за радянських часів? З якими психологічними моделями сімейної поведінки, виховання дітей ми опинилися в часи перебудови та ввійшли в еру незалежності України?

Можна стверджувати, що як раз сім‘я опинилася у епіцентрі соціального експерименту  у післяреволюційні роки.

Чому нам важливо зрозуміти перебіг тих подій? Саме тому, що всі ці події відбиваються на житті кожного з нас, на тих психологічних моделях сімейної поведінки, що була і є притаманною нашим дідусям та бабусям, нашим татусям та мамусям, а отже і нам самим як тим, хто несе цю соціальну естафету, хто виховує дітей саме зараз, хто будує громадянське суспільство і хоче подолати соціальну естафету насильства на гендерній основі.

Отже, починаючи з 1917 року, в нашій країні був проведений своєрідний сімейний соціальний експеримент. В чому ж він полягав?

Більшовики виголосили, що сім‘я є останньою фортецею буржуазії і тому буржуазні сімейні моделі повинні бути зруйнованими. О.Коллонтай – головний “фахівець” з жіночих та сімейних проблем та інші більшовицькі ідеологи у 20-х роках XX сторіччя виголосили платформу вільного кохання, нереєстрованого шлюбу,  суспільного  виховання дітей. З‘явилися такі, наприклад, плакати: “Долойкухонное рабство! Даешьновыйбыт” чи “Крестьянка, коллективизируйдеревню! Иди в рядыкрасных  трактористок!”

Перші  радянські ідеологи, які займалися проблемами сімейних відносин,  по- перше,  хотіли зруйнувати буржуазну сім‘ю,  відділити сім‘ю від  власності, домогтися таким чином рівних прав чоловіка і жінки, привертання жінок до  суспільно корисної праці.  Як це не дивно, головною причиною, що лежали в основі цих процесів, була прискорена індустріалізація. Потрібні були мільйони жіночих робочих рук. Пропагуючи суспільне виховання дітей, жінку відірвали від дітей та кинули на виробництво. Сироти при живих батьках, так можна було назвати дітей на той час і, на жаль, і значно пізніше. По-друге, ідеологи більшовизму хотіли за допомогою суспільного виховання дітей  розірвати соціальну естафету так званого буржуазного і дрібнобуржуазного виховання.  На це було витрачено років 20.

З одного боку, жінок запрошували до навчання, активної участі у виробництві, а з іншого - реально нічого не робилося для поліпшення умов життя людей (7).

Домашня робота залишалася важкою та виснажливою, займала багато часу та сил. Жінка опинилася у кризовій ситуації – було зруйновано фактично всю систему сімейного укладу – стосунки між чоловіком та жінкою, між батьками та дітьми (коли батько є несвідомим буржуазним елементом в очах суспільно “вихованої” дитини, він вже не тільки не є для дитини авторитетною особою, але навіть може стати ворогом), між поколіннями… Підриву авторитету батька у сім‘ї надавалося величезного значення. Батько народів зайняв місце батька (8).  Як відмічає Б.Кочубей, історія 20-х-40-х літ  представляє безліч різноманітних злочинів проти батька. Починаючи з славнозвісного Павліка Морозова. А Б.Кочубей наводить приклад якогось Успенського, сина священика, який вбив свого батька, щоб довести свою вірність атеїстичним принципам нової влади.  А ще були тисячі і тисячі людей, що зреклися свого батька  - чи кулака, чи поміщика, чи священика,  одним словом, “ворога народу”… Ці процеси, на превеликий жаль, призвели до того, що виросло ціле покоління людей, зрадивших свого батька.

Наприкінці  тридцятих років XX сторіччя владі у Радянському Союзі стало зрозумілим, що така модель відновлення народу, сімейних стосунків не є ефективною, не працює на цілі та цінності влади та суспільства.

І почалося формування нової моделі сім‘ї, фактично, пуританської. Ця модель почала складатися під кінець 30-х років. Поряд з поверненням суспільства до сімейних цінностей розвивалася доктрина, характерна для тоталітарної держави - відлучення людей від сексу. Цю доктрину глибоко проаналізував  відомий соціолог В. Райх (9). Фактично населення було відлучено від інформації про сексуальні відносини, про  протизаплідні засоби... Пригадаємо заяву Й.Сталіна “У нас сексанет!” Дійсно, який міг бути секс у кімнаті комунальної квартири, в якій жили люди трьох поколінь?

А як же з гендерним паритетом? Він ніби то був, і в той же час його реально не було. Жінки працювали, працювали важко. Могли вчитися, одержувати вищу освіту. Було створено систему дитячих закладів, де діти могли знаходитись від 2-х місячного віку. Навіть, виникла така соціальна модель батьківського мислення: “Ви – школа. Ви і виховуйте!”

Але ніхто не зняв з жінки її домашніх обов‘язків. Найкращий чоловік – це той, хто ДОПОМАГАЄ, підкреслює допомагає, по господарству, бо відповідає за все жінка. Виснажлива ручна домашня робота не неближала жінка ні до громадської позиції, ні  до свободи самовираження. А чоловік, який заробляв мало, традиційно не знаходив себе у своїй сім‘ї, не приймав важливих рішень, мало спілкувався з своїми дітьми, і ставав чи рибалкою, чи колекціонером, Чи зустрічаючись з друзями, все більше вживав алкоголь.

Ось з такою моделлю сім‘ї радянські люди увійшли у часи Другої Світової Війни.  В післявоєнний час, коли більшість сімей опинилися у ситуації, коли під час війни було втрачено чоловіка та батька, практично все сімейне майно, а ті члени родини, які залишилися живими, були тяжко травмовані, часто фізично, а практично завжди психологічно, почала формуватися нова модель сім‘ї. З одного боку, це була пост-травматична модель, яка відображала всі втрати, що понесла сім‘я через війну. А з іншого боку, стосунки в цій сім‘ї складалися як пуританські домінаторні.  Жорсткі правила, система покарань, сімейні секрети, відсутність права на  приватне життя і т.п.  були характерними для багатьох сімей. Суспільство з свого боку підтримувало цю модель сімейного життя - дуже мало інформації про секс, розподіл шкіл на жіночі і чоловічі, суворі правила суспільної поведінки, обов‘язкова в очах громади реєстрація шлюбу, введення заборони на аборти...

Почнемо з розгляду ролі чоловіка в період після Другої Світової війни та в “передперестроєчний” час. Після війни сім‘я залишилася під керівництвом жінки, яка виконувала всі ролі, як чоловічі (по здобуванню грошей та по прийняттю рішень), так і жіночі. Практично і хлопчиків, і дівчат виховували тільки матері та в основному жінки – в школі, в дитячому садку.  Система виховання була тоталітарною, як соціальна, так і сімейна. Чоловіки в таких умовах  сформувались, по теорії відомого психолога Альфреда Адлера, як особистості, що несуть в собі на підсвідомому рівні протестне ставлення до жінки, як до джерела примусу та неповаги до їх приватного життя та власної думки (10). А з іншого боку, в хлопчиків формувалося ставлення до жінки, як до особи, що відповідальна у сім‘ї за все і, насамперед, за всю хатню роботу. Жінки, виконуючи стільки соціальних ролей, не спроможні були займати відповідальні та поважні ролі на виробництві – заслужені трактористики, ткачихи, буряководи – так! Проте міністри, директори великих промислових підприємств, начальники главків – ні! От на базі протестних почуттів та реалій радянського життя і сформувалося у чоловіків ставлення до жінок  як до чогось другосортного, і, з іншого боку, як до надійного тилу, що забезпечує їх існування. На жаль, більшість з цих чоловіків навіть роблячи якусь кар‘єру в Радянському суспільстві, дуже мало заробляли. І як  результат,  чоловік в сім‘ї втратив майже всі ролі, став у позицію “нікого”, тобто людини, яка здала гроші і більш ні за що не відповідає. Він фактично ніколи не приймав участі ні в домашніх справах, ні в вихованні дітей. І ніби то “відсторонявся” від батьківства.  Тобто радянський чоловік, яким він прийшов до кінця ХХ – початку ХХІ сторіччя, був людиною, яка втратила в сім’ї роль батька, яка в більшості сімей втратила роль “голови” сім’ї.  Як показали результати соціологічного дослідження, що провела психолог Т. Юферова, московські школярі у віці 13-14 років, що було типовим для радянських школярів з великих міст наприкінці 80-х років минулого століття,  ототожнювали свого батька з 3-ма “Т”: тахта, тапці, телевізор”(8). Жінка розглядалася респондентами, особливо дівчатами,  як  мати і голова сім‘ї. Чоловіка ж і хлопчики, і дівчата сприймали, насамперед, як помічника дружини у домашній роботі.

На питання: “На кого ти хочеш бути схожим (схожою), коли станеш дорослим?” – хлопчики восьми-дев‘яти років частіше відповідали: “На мати”. Батько, як стверджували  дослідники, не став для них ані прикладом для наслідування, ані старшим другом, що передає свій досвід та знання(8).  

Тут ми знову побачили наслідки того, що жінка, не маючи рівності у суспільстві, прийняла на себе головну роль на рівні сім‘ї. Так і повелося з часів війни – все в сім‘ї жінка спочатку вимушена була взяти на себе, а потім передала таку соціальну естафету своїм дочкам та онучкам як норму та обов‘язок.

Зараз вже третє покоління наших жінок прийняло на себе тягар головного менеджера та арбітра у сім‘ї, а також роль основної домашньої робочої сили та основного вихователя дітей. 

Коли в Україні змінилася ситуація, багато хто з чоловіків отримав доступ до великих грошей, до влади, і їх роль у суспільстві  також помітно змінилася. Почалися великі зміни у гендерній ситуації на рівні сім‘ї.  Можна говорити про те, що роль батька все ще не опанована українськими чоловіками.

З іншого боку, неподоланою залишилася патріархальна модель сім‘ї. Жінки продовжували мріяти про чоловіка – утриманця сім‘ї. Тому в ситуації, коли досить багато чоловіків почали непогано заробляти, розбагатіли вони повернулися до психологічної моделі: “Чоловік – годувальник і встановлювач правил гри у сім‘ї”. Жінки ж з радістю сприйняли збільшення кількості грошей у сім‘ї, тому, що чоловік нарешті приносить у сім‘ю немало грошей, але вони вже знаходилися у психологічній парадігмі головного менеджера сім‘ї. І здавати свої позиції не збираються.

Виникає новий вид сімейних конфліктів, характерний для періоду трансформації суспільства. Сьогодні в багатьох сім‘ях ( і це показують дослідження останніх років та  досвід психологічного  консультування сімей в  центрі “Розрада”) чоловіки вважають, що їх головна роль в сім’ї – принести гроші. Тобто він повинен забезпечити сім‘ю. Це – продовження традиційної лінії побудови стосунків у сім‘ї, де ролі жорстко розподілені: чоловік утримує сім‘ю, а жінка і діти як дещо меншоварте повинні з ним рахуватися та йому підкорятися. І зараз ми вже у поновленні цієї тенденції дійшли до того, що в сім’ях нових українців, або політичних діячів має місце дуже багато трагедій в зв‘язку з повною відсутністю контактів між жінкою, дітьми та чоловіком.  Жінка, яка вже в трьох поколіннях грала головну роль в сім‘ї, вже багато знає про права жінок, про гендерну рівність, не може погодитися як на свідомому, так і на підсвідомому рівнях з поверненням до другорядної ролі у сім‘ї.

З іншого боку, чоловік, нарешті, здобув важливу роль людини, яка має гроші. І він вже всі гроші не віддає у сім‘ю. Він вже починає керувати сім‘єю через владу грошей. З‘явилася ще така чудова роль – людини, яка робить подарунки, який “відкупається” від своєї сім‘ї, який вважає, що через гроші отримав повну владу: “Я вам дав гроші, я вас забезпечив, і я вирішую, як ви повинні поводити себе та що ви маєте робити”.  Таким чином, ще не встигнувши перейти до партнерських стосунків, не опанувавши культуру ставлення та розподілу власності, ми потрапили в сферу дії нової модифікації тоталітарної  моделі поведінки в сім‘ї, де роль диктатора в  сім‘ї починає повертатися до чоловіка. Можна стверджувати, що це досить небезпечна соціально-психологічна ситуація. Пригадаємо, що поширеність домінаторних, тоталітарних моделей функціюнування сім‘ї є основою для розвитку тоталітарного суспільства.

Ще одна роль сучасного чоловіка – роль людини, яка затамовує жінок. Наприклад, ми часто чуємо, як наші народні депутати, та відомі люди кажуть “жіночки” – цим вони ставлять бар‘єр між собою та жінками, показують, що не вважають жінок рівними.  Чоловік хоче бачити себе тільки в ролі людини, що приймає рішення, вирішує долі. Він почуває себе в ролі керуючої людини, яка з великими труднощами згодна на те, щоб в цій ролі виступали жінки. Роль партнера чоловік зайняти сьогодні не готовий. Він готовий зайняти роль тоталітарно керуючої людини, як в суспільстві, так і в сім‘ї.

Окремо хотілося би сказати про роль безробітного чоловіка. Сьогодні у нас відсоток чоловіків, які втратили роботу досить високий. І сім‘ї, і суспільство, і чоловіки до цього також не готові. Зустрічаються випадки, коли чоловік сидить вдома та не бере на себе домашню роботу.  А жінка в цей час працює, на ній, як і раніше, залишається домашня робота. І він ще її принижує, затамовує, обмежує, намагаючись, таким чином, зберегти роль тоталітарного  батька – не маючи на це жодних підстав. 

Наші аналітичні дослідження та практика психологічної роботи з сім‘ями дозволяють визначити такі  позиції  чоловіків:

• управлінець, бізнесмен, той хто практично грає роль головної людини в суспільстві, не  існуючи як партнер для жінки. Він не визнає жінок як партнерів та виконує свою роль в повному віддаленні від сім‘ї;
• людина, яка втратила роботу, але яка намагається зберегти  свою роль тоталітарного голови сім‘ї;
• люди, які створюють партнерські сім‘ї, де паритет прав та обов‘язків членів сім‘ї зберігається та підтримується;
• достатньо високий відсоток чоловіків, які є насильниками в сім’ї. Це, зрозуміло, алкоголіки, наркомани, але не тільки вони. На жаль, в нашому суспільстві наявна естафета домашнього насильства. І чоловік у ролі насильника, кривдника, на жаль, присутній.

Окремо стоїть проблема виконання чоловіками ролі батька. На жаль, цю роль чоловіка в сім‘ї втрачено зараз у значній мірі. Чоловік опинився відокремленим від батьківства. Оскільки у суспільстві існує психологічна модель ставлення до батьківства як до суто жіночої ролі та відповідальності, діти втрачають незворотньо саме те, що може дати їм батько, а права чоловіків як батьків досить часто порушуються. Такій, на наш погляд, трагічній ситуації сприяють не тільки соціальні та психологічні моделі суспільного розуміння та поведінки, але й повна необізнаність людей, батьків не тільки у вітчизняному законодавстві, а й у міжнародному, що охороняє права дитини. Наприклад,   як свідчить наш досвід, батьки, що розлучені,  не знають дуже часто про право дитини бачитися з обома батьками, де б вони і в якій країні не проживали б (11).

Отже одним з шляхів створення та підтримки гендерного паритету як основи подолання насильства є розуміння зв‘язку між тоталітарними моделями побудови стосунків між чоловіком та жінкою та системою насильницьких дій  кривдника щодо жертви (жертв) на всіх рівнях функціюнування суспільства. Подолання   тоталітарних моделей, перехід до партнерських стосунків, системи мирного розв‘язання конфліктів – основа гендерного паритету на всіх соціальних рівнях, насамперед, у сім‘ї. А дівчата та хлопчики, що виховуються у партнерській сім‘ї, мають надію знайти гендерний паритет і на вищих щаблях існування суспільства.

Отже, ознаки домінаторної та партнерської моделей поведінки людей є досить відмінними, можна сказати протилежними. Відомо, що чисто тоталітарних чи партнерських стосунків не буває.  В кожній системі сімейних стосунків є елементи як тоталітарні, так і партнерські. Важливим є, які з них є домінуючими. На жаль, дослідження показують, що в радянській та пострадянській моделях сім‘ї в  сучасній Україні домінують тоталітарні стосунки.

Наведемо дані нашого дослідження, в якому було проведене опитування жінок і чоловіків (дорослого населення) та юнаків та дівчат про те, як вони розуміють насильство та як вони ставляться до проблеми існування “голови сім‘ї та того, хто, чоловік чи жінка повинен обіймати цю “посаду”(13). Було опитано понад 400 дорослих у м. Києві, Київської області міст Миколаїва, Львова, Ужгорода, Первомайська Миколаївської області, Хмельниуького, Івано-Франківська, а також 217 юнаків та дівчат. На малюнках 1 та 2 представлені дані опитування щодо розуміння насильства, а на малюнку 3  результати опитування хлопчиків та дівчат 15-17 років про роль жінки та чоловіка.

Як не важко помітити, існують суттєві розбіжності як у ставленні дорослого населення та молоді до насильства, так і у позиціях юнаків та дівчат щодо ролей жінки і чоловіка у сімейному житті. В результатах опитування дорослого населення вражає реакція на психологічне насильство. Наприклад, лише 61% опитаних вважає ігнорування інтересів іншої особи насильством проти 98% щодо побиття. Але ще більше вражають результати опитування хлопчиків та дівчат. Лише 88% хлопчиків (проти 93% дівчат) вважають побиття насильством. А от брудні лайки стали звичними для нашої молоді: лише 35% дівчат(!) і 33% хлопчиків (майже однаково!) вважають брудні лайки насильством. Виявляється, дорослі, насамперед батьки та, на жаль, телебачення привчили молодь до лайок, брутальних анекдотів. Спрацювала психологічна закономірність – те, що дорослі роблять як виключення, знаючи про брутальність виразу чи поведінки, молодь сприймає як норму. Взагалі, у хлопців чітко відслідковується тенденція зниження неприйняття насильства (див. Мал. 2). На це нам треба зважати, розробляючи стратегію залучення чоловіків до проблеми подолання насильства. 

Що стосується позиції голови сім‘ї та зв‘язку між кар’єрою жінки та її успішністю у виконанні обов’язків матері та дружини, то, як не важко помітити (див. Мал 3), погляди хлопців та дівчат досить сильно відрізняються. Цікаво, що жоден з респондентів, відповідаючи на питання про голову сім‘ї не згадав про паритет у сім‘ї. Всі (!) згодні з тим, що у сім‘ї повинен бути голова (маємо, на увазі, що наявність голови – ознака домінаторної моделі сім‘ї).  Але 68% дівчат не готові віддати головування у сім‘ї чоловікові – проти  76% хлопців, готових взяти це на себе. Перед нами підтвердження тих тенденцій, що обговорювалися вище:

• молодь, вихована у більшості у домінаторних сім‘ях, готова відтворити тоталітарні моделі стосунків у своїй власній сім‘ї;
• більшість хлопців готові взяти на себе роль голови сім‘ї, бути вказівником правил гри, потенційно проявляти насильство психологічне чи фізичне;
• ставлення хлопців до кар’єри жінки у більшості (57%) виявляє відсутність бажання, щоб їх жінка цю кар’єру робила, а це – своєрідне джерело насильства;
• впевненість хлопців, що домашня робота – справа жінки (70%) теж є потенційним джерелом конфліктів та насильства в їх майбутніх сім‘ях;
• дівчата більш підготовлені до партнерства, вважаючи, що кар’єра є нормальним напрямком розвитку жінки і не вважаючи домашню роботу тільки справою жінки

Таким чином, хлопчики в період свого розвитку набувають погляди і ставлення, що не відповідають сучасним моделям гендерного паритету, партнерства, усвідомлення рівних прав чоловіка і жінки.  Така неготовність та наслідування етики і моралі тоталітарних стосунків часто-густо призводять до їх насильницької поведінки, насамперед, на рівні сім‘ї, а також до поширення таких моделей поведінки на їх  поведінку – громадську, виробничу, соціальну, політичну.

Не можна пройти і повз вплив засобів масової інформації на формування насильницької поведінки людини. На жаль, насильницькі  дії притаманні не тільки негативним персонажам сучасного телебачення, але й позитивним, включаючи мультфільми. На телебаченні панує, можна сказати, культ сили, культ сильного привабливого зовні юнака, який вдало і насильницькі перемагає носіїв зла. Отже у юнака, що бажає приєднатися до такого персонажу, виробляється поведінка, що насичена лайками та силовими прийомами, а у дівчат формується відповідний образ позитивного героя. Хлопці і дівчата настільки звикли до таких соціальних моделей, що на  Київській міській конференції  “Молодь проти насильства”( грудень 2002 р.) прямо заявляли про те, що не згодні з вилученням  насильницьких фільмів з телебачення: “Ми любимо трилери, і, коли їх перестануть транслювати, ми будемо дивитися їх на відеокасетах”.    

Цікаві результати ми зафіксували ще в одному дослідженні. Протягом 2000-2002 років ми проводили опитування старшокласників 15-17 років у м. Києві,  Київській та Житомирській областях. Було опитано понад 500 респондентів за допомогою спеціально розробленою нами анкети “Комп‘ютер у моєму житті”. Анкета містила питання не тільки про використання комп‘ютерів у творчій діяльності підлітків, про їх втому при роботі з комп‘ютерами, але й про вплив  нових інформаційних технологій на їх стосунки з друзями та ситуацію в сім‘ї. Були й запитання, метою яких було вивчення стану гендерного паритету у сім‘ях, де нові інформаційні технології (НІТ) відіграють досить значну роль.

 Виявилося, що досить значний відсоток респондентів відмічали, що з появою комп‘ютера  вдома збільшилася кількість конфліктів у сім‘ї (12% в одній групі і 13,7% в іншій), що дівчата та жінки стали більш безправними у сім‘ї 2,67 і 4,11%, відповідно), чоловіки та хлопці, що прив‘язані до комп‘ютера, зовсім перестали  брати участь у сімейному житті (2,67% та 3,42%, відповідно).  Додамо до цих тенденцій ще й негативний вплив насильства в комп‘ютерних іграх на поведінку підлітків, в першу чергу, хлопчиків та формування в їх свідомості поняття віртуальності смерті: “Я їх вбив, а вони відновлюються!” і перенесення цієї віртуальності, штучності у реальне життя. Пригадаємо хвилю вбивств, скоєних підлітками останнім часом у США і Німеччині.

Отже хлопчик зростає, чоловік формується в значній мірі як  носій насильницьких дій.  На жаль не можна пройти ще й повз вплив на поведінку людини її участі у бойових діях. На жаль, жодні учасники бойових дій у радянські часи не мали змоги подолати свої психологічні травми за допомогою систематичної реабілітації.

Виникає соціальне протиріччя, розв‘язання якого за Гегелем може стати джерелом розвитку:

• існує психологічна готовність суспільства до гендерного паритету, до подолання тоталітарних моделей стосунків між людьми і між чоловіком та жінкою, зокрема. Час настав.   Ця готовність підтримується міжнародним і частково вітчизняним законодавством;
• існує інерція тоталітарних моделей мислення та поведінки, що стають на заваді руху до партнерства, до подолання насильства

Жінки борються, насамперед, через свої громадські організації та ЗМІ за свої права та проти насильства. Настав час чоловікам сказати своє слово. Що можуть зробити чоловіки? Яка їх роль у подоланні насильства?

Шон Берн вважає головним напрямком подолання насильства на гендерній основі зміну гендерних ролей (14):

• зміна установок;
• зміни на виробництві;
• підвищення сумісності роботи і сім‘ї;
• виробнича політики підтримки сім‘ї;
• підвищення гендерної різноманітності в організаціях;
• зміни вдома, рух до паритету у виконанні домашніх обов‘язків;
• зміна у поведінці батьків та педагогів;
• зміна хибних уявлень про гендер 

Погодьтеся, досить широке поле діяльності. І чоловіки грають у реалізації цих змін не аби яку роль. Адже вони грають провідну роль у житті суспільства! Тому усвідомлення своєї важливої ролі у русі до зміни установок, зміни системи виховання, зміни системи гендерних стосунків, створення системи допомоги жертвам насильства, підвищення гендерної різноманітності у суспільстві – це перший крок до подолання насильства та реальної демократизації суспільства. 

Розглянемо лише деякі напрямки цього складного процесу.

Перші кроки у нашому суспільстві зроблено, насамперед, зроблено чоловіками, що тримають у нашому суспільстві практично всі важелі влади. Мається на увазі, що Україна приєдналася до основних Міжнародних документів, що захищають права людини, права дитини, рівні права жінок та направлені проти всіх форм дискримінації щодо жінок. Наступний крок – прийняття Закону України “Про попередження насильства в сім‘ї”.

Почнемо з ситуації в сім‘ї, що є головним предметом нашого обговорення. Реалізуючи головну лінію подолання насильства – перехід від тоталітарних домінаторних моделей поведінки людини до партнерських демократичних моделей,  треба зробити досить багато. Рівні права для чоловіка та жінки у сім‘ї дають можливість побудувати фундамент побудови інших частин структури сім‘ї і тих стосунків, що в ній існують, таких, як закріплене законом розділення прав, сумісне володіння власністю та сумісне прийняття рішень. На цій основі, як відмічають професори Уайнхолд, чоловіки та жінки можуть будувати свої рівноправні стосунки при вихованні дітей, свої сексуальні стосунки, а також при виконанні домашньої роботи (1).

Отже, чоловіки повинні відіграти свою роль у прийнятті та реалізації відповідного законодавства.

Важливий напрямок – зміна у поведінці батьків. Чоловікам треба відновити своє батьківство. З цим пов‘язані і зміни у виробничих відносинах, і зміни у співвідношенні “робота-сім‘я”.  Це велика психологічна та соціальна робота. Її досить важко виконати, оскільки в основі ситуації, що склалася, лежать звичаї та вади гендерного виховання, традицій організації сімейного життя, про що йшлося вище. Зараз важливо, щоб чоловіки усвідомили цю проблему, усвідомили її роль у розвитку суспільства та їх власному щасті та добробуту.  Починати треба з інформаційних інтервенцій, що допоможуть чоловікам зрозуміти, що це центральний напрямок не просто виживання суспільства, а й його процвітання і, що зворотного руху нема.

Фахівці, що спеціально досліджували розбіжності у поведінці та соціальних ролях  жінок та чоловіків, прийшли до висновку, що гендерні розбіжності чоловіків та жінок є результатом різного виховання хлопчиків та дівчаток. Джин Блок вважає, що існує  багато засобів, як простих та очевидних,  так і прихованих, щоб надати хлопчикам більше можливостей для самостійного вирішення проблем та пізнання дійсності. В той же час вихованню  дівчат   притаманний більш суворий контроль, їх досвід обмежується (15).

Наприклад, в вашій  сім‘ї народилася дівчинка. Батько також, як і мати повинен бути готовий відповісти собі на питання: « Якою ми хочемо її виховати? Чи традиційно слухняною, лагідною, терплячою, хорошою матір‘ю та господинею? Чи майбутнім президентом країни, міністром оборони, чоловіком у спідниці? Чи людиною, яка гармонійно втілила у життя те, що надала їй природа? Чи просто пливемо за течією, за традиціями, не думаємо про всілякі забаганки виховання, а робимо так, як було у нашій батьківській родині та й ще сваримось, в якій сім‘ї, батьківській чи материнській дітей виховували більш правильно?”

Важкі питання, правда?  Настав час для чоловіків свідомо поставитися до виховання своєї дитини, перервати соціальну естафету домашнього насильства, що найчастіше направлене на жінок, естафету меншовартості жінок у вирішенні питань, важливих для життя суспільства,  для  бізнесу чи виробництва, естафету соціальної нерівності жінок та їх економічної та психологічної залежності від чоловіків. Всі  батьки  хочуть бачити свою дитину щасливою, самореалізованою, забезпеченою. І всі ці досягнення вони зичать, щоб вона мала у поєднанні з чесністю, порядністю, розумністю, співчутливістю, відданістю своїй сім‘ї…

Чоловіки, повертаючись обличчям до батьківства. Батько, бажаючи перервати соціальну естафету насильства, повинен усвідомити всі небезпеки життя своєї дитини у випадку, коли він не навчить її партнерству, захисту своїх прав, повазі до прав іншої людини, мирному розв‘язанню конфліктів тощо.

Для реалізації всіх цих бажань корисно сформулювати, яку людину батьки хочуть виховати. Чоловікам треба навчитися обговорювати з жінкою наявні конфлікти, знайти спільну мову у вихованні дитини. А далі треба прийняти дитину такою, яка вона є, з тими здібностями та інтересами, які в неї проявляються, з тими фізіологічними особливостями, з якими вона народилася. Це  означає, що не доцільно примусово навчати дитину у музичній школі тому, що ви вважаєте що дівчинка, майбутня мати повинна вміти грати на фортепіано чи тому, що ви завжди мріяли грати на скрипці, але вам це не вдалося, так тепер, хай дитина ці ваші мрії реалізує.   Це ще означає, що коли дівчинка, виявляється, не є моделлю дівчачої лагідної поведінки, а має сильний характер, поводиться впевнено, її не треба ламати та привчати до специфічно жіночої поведінки, реалізовувати своє уявлення про справжню жінку. Це теж не означає, що, коли ви хотіли, щоб народився хлопчик, тепер ваша дочка повинна грати роль хлопчика та втілювати ваші амбіційні плани передачі їй у спадщину чи сімейного бізнесу, чи сімейної наукової чи виробничої естафети. Це також  не означає, що всі дівчата зобов‘язані бути красунями та зразками жіночості, а батьки можуть одержувати насолоду від того, як вони свою дівчинку  гарно вбирають.

Дуже важливо прийняти та любити свою дитину такою, якою вона є, приглядатися до неї та підтримувати її інтереси та здібності. Свідоме батьківство відкриває для чоловіка шлях радості та життя без насильства.

По друге, важливо виховувати дитину у сучасній системі соціальних  та психологічних координат. Це означає, що завданням свідомого чоловіка, свідомого батька є  виховання свідомої, гендерно чутливої людини, яка, з одного боку, не буде реалізувати чи терпіти домашнє насильство, буде відчувати себе достойною вільною людиною, знає та зможе відстояти свої права як на рівні сім‘ї, так і на робочому місці  і в суспільстві, а з іншого – зможе реалізувати себе у відповідності зі своїм власним вибором. При такому підході чоловіки будуть сприяти вихованню жінки  чи як політичної діячки, депутата, міністра, бізнес леді, вченого, чи як матері, господині, чи такої, що зможе успішно поєднати свою кар‘єру і сімейне життя. Треба надати дівчині можливість зробити вільний свідомий вибір, реалізувати за своїм бажанням свою економічну незалежність.

А виховуючи хлопчика, батько надасть йому сили та наснаги, допоможе стати гендерно свідомим, людиною, що не цурається домашньої роботи, готовий до свідомого батьківства.

Важливо надати дитині можливість гармонійно розвиватися, усвідомлюючи свої права як людини та гендерну рівність.

Без свідомого ставлення чоловіків до цих проблем  суспільство не вдасться подолати насильство на гендерній основі.

Визнаючи широку розповсюдженість насильства на гендерній основі, ми повинні розглянути і інші ролі чоловіків у подоланні насильства:

• просвітницька та інформаційна робота;
• створення  громадського руху чоловіки проти насильства;
• залучення чоловіків, що працюють у відповідних органах влади, політичних діячів  до усвідомлення проблем подолання насильства та участі  у русі запобігання насильству;
• створення спеціальних реабілітаційних програм для чоловіків кривдників;
• залучення творчого потенціалу чоловіків до створення моделей ненасильницького співіснування чоловіків та жінок, сімей, колег по роботі, громад та держав.

Основний напрямок, по якому ми маємо рухатися, - це партнерство, домовленість та вільний вибір. Суть не втім, щоб ми ввели квоту на та дали можливість жінці грати роль політичного лідера, а в тому, щоб виховувати хлопчиків та дівчат в ситуації вільного вибору, коли як хлопчик, так і дівчинка мали б доступ до прийняття рішень та пізнавального розвитку, постановки завдань, до ризику. Ми повинні вчитися самі свідомо будувати стосунки, як партнери. А оскільки багато конфліктів в сім’ї та суспільстві  поки ще не вирішені,  залишається така  велика кількість конфліктів та насильства.