Трамвай – реальність, яку важко ігнорувати (ЧАСТИНА І)

На тлі постійних дискусій про зростання цін на проїзд у громадському транспорті, варто говорити не лише про цифри у платіжках, а й про те, за що саме ми платимо. І головне – яким ми бачимо майбутнє нашої мобільності.

Тут важливо розуміти базову річ: громадський транспорт у переважній більшості міст світу – це постійно дотаційна сфера, а не бізнес, який має приносити прибуток. Спроби зробити його повністю самоокупним зазвичай призводять до деградації системи, зменшення маршрутів та занепаду інфраструктури. Транспорт – це соціальна послуга та інвестиція в економіку міста: він зменшує затори, покращує екологію та дозволяє людям ефективно діставатися роботи. Питання не в тому, щоб вийти «в нуль», а в тому, щоб кожна бюджетна гривня дотацій працювала на якість.

Для нас, подолян, це питання особливе. Адже саме тут, на Подолі, починалася історія, яка змінила всю Східну Європу. 1892 рік. Олександрівський (нині Володимирський) узвіз. Саме там поїхав перший електричний трамвай у нашому регіоні – третій у світі після Берліна та американського Сіетла! Тоді Київ показав усьому світу, що таке інновації: коли коні не могли витягнути вагони на наші круті пагорби, місто зробило ставку на чисту, прогресивну електричну тягу.

Ми мали усе, щоб стати столицею найзручнішого екологічного транспорту. Але чомусь пішли «не туди».

Уявіть, якби свого часу місто не ухвало рішення демонтувати трамвайні рейки з Набережного шосе та мосту Патона. Натомість цей маршрут могли б модернізувати у систему «швидкісного трамвая» – відокремлену лінію, де сучасні багатосекційні вагони летіли б із лівого берега на правий без жодних заторів, за 15-20 хвилин. Поділ отримав би пряму, незалежну від автомобільного колапсу артерію з Дарницею та Позняками. Це розвантажило б і метро, і забиті маршрутки. По суті, ми вже тоді могли мати готову наземну лінію метрополітену.