Сьогодні ми маємо особливу нагоду замислитися над тим, який історичний період переживаємо

Сьогодні ми маємо особливу нагоду замислитися над тим, який історичний період переживаємо. Українці від Сходу до Заходу, від Півночі до Криму об’єднані спільним прагненням – жити у вільній, незалежній державі, самостійно визначати власне майбутнє та зберігати свою національну ідентичність.

Ми живемо в час, коли українське слово звучить по всій країні, а наша мова стає одним із найвиразніших символів єдності народу. Вона пройшла крізь століття заборон, цензури й переслідувань. За неї боролися письменники, просвітителі, державники. За право бути господарями на власній землі віддавали життя покоління українців. І ця боротьба триває досі.

Наше коріння сягає часів Руси-України, коли Київ був одним із важливих політичних і культурних центрів Європи. Володимир Великий заклав підвалини християнської традиції нашої державності. Богдан Хмельницький уособив прагнення українців до власного політичного устрою. А наступні покоління продовжували боротьбу за право називати свою землю Батьківщиною, а свою мову – рідною.

Ми успадкували цю історію. Ми пишемо її самі. Розмовляємо українською вдома й на роботі, навчаємо нею дітей, творимо літературу, науку та культуру, представляємо нашу державу у світі.

Мова допомагає нам упізнавати одне одного, розуміти власне коріння та відчувати спільність. За українським словом ми впізнаємо своїх. Водночас завдяки мові, ми знаємо хто стоїть перед нами: італієць, француз, єврей, грек чи поляк.

Але й ми знаємо, якою мовою говорить наш ворог... 

Наше слово має глибоке коріння. «Енеїда», «Кобзар», творчість Григорія Сковороди, Івана Франка, Лесі Українки, Пантелеймона Куліша, Василя Стуса та багатьох інших поколінь письменників і мислителів формувала нашу культурну пам’ять.

Українське слово намагалися обмежити Валуєвським циркуляром та Емським указом. Його витісняли з освіти й публічного простору, за нього переслідували та карали. Проте мова збереглася. Її передавали в родинах, плекали в піснях, відстоювали у книжках і продовжували нею творити.

Ми успадкували цю боротьбу, але водночас отримали відповідальність за її продовження. Говорити українською, читати українські книжки, розвивати науку, творити мистецтво, навчати дітей і підтримувати українське слово в усіх сферах життя – це наш щоденний внесок у майбутнє держави.

Адже мова допомагає нам зберігати пам’ять, передавати досвід поколінь і відчувати зв’язок одне з одним. Вона єднає людей різного походження, які вважають Україну своїм домом і спільно творять її майбутнє.

Мова – це я. Мова – це ти. Мова – це ми. Мова – це нація.

Український мовний двигун запущено. І наше спільне завдання – не дати йому зупинитися. Хай українська звучить щодня: у наших думках, розмовах, книжках, рішеннях і вчинках.

Говорімо українською! Вільно! Гідно! Щодня! Без жодних «але»...

З Днем української писемності та мови!

Мова має значення!