Вони не планували ставати символами. Вони просто любили свій дім настільки, що коли прийшла біда, не змогли зробити крок назад.

Герой – це вчитель, який замість крейди взяв до рук зброю.

Це айтівець, який залишив затишний офіс заради холодної траншеї.

Це мати, яка пішла захищати майбутнє своїх дітей, і кохана, яка стала щитом для всієї країни.

Це кожен і кожна, хто віддав найдорожче – свій завтрашній день – за те, щоб ми мали своє сьогодні.

Ми звикли до фрази «герої не вмирають».

Але за нею ховається невимовний біль тих, хто залишився.

Це малюнки на холодильнику, які тато вже не побачить.

Це обручка, яку більше ніхто не одягне.

Це невідправлені повідомлення в месенджерах: «Коханий, як ти?», на які назавжди залишиться одна сіра галочка.

Це кімнати, де досі пахне їхніми речами, але панує оглушлива порожнеча.

Вони пішли в бій не тому, що ненавиділи те, що перед ними. А тому, що понад усе на світі любили те, що залишилося позаду них – свої сім'ї, свої міста, свою свободу.

Сьогодні, достатньо простої, щирої хвилини мовчання. Свічки на підвіконні. Спогаду, від якого стискається серце.

Ми в неоплатному боргу перед кожним ім'ям, яке тепер викарбовано на сторінках історії, кожним невідомим солдатом, чий подвиг бачив лише запеклий бій.

Ціна нашого ранку, нашої кави і нашої можливості просто жити – вимірюється їхніми життями. Пам'ятаймо про це не лише у визначені дні, а з кожним подихом.

Низький уклін усім, хто повернувся на щиті.

Честь і повага тим, хто продовжує тримати фронт під залізобетонним небом.

Вічна пам'ять і слава Героям! Слава Україні!