Сьогодні – День вшанування пам’яті українців, депортованих у 1944–1951 роках із Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини та Західної Бойківщини

Сьогодні – День вшанування пам’яті українців, депортованих у 1944–1951 роках із Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини та Західної Бойківщини.

Я не можу говорити про це лише як про сторінку історії. Бо моя родина теж постраждала від депортації.

Мої рідні залишили свою землю не тому, що захотіли почати нове життя в іншому місці. Їх змусили залишити дім. Землю, де жили їхні батьки й діди. Місця, до яких людина звикає настільки, що вже не уявляє себе без них.

Про це в нашій родині пам’ятають.

І, мабуть, саме тому для мене слово «лемко» ніколи не було просто визначенням походження.

Довгий час історія Лемківщини для багатьох була чимось далеким. Але вона нікуди не зникла. Вона залишилася в родинах, у спогадах, у прізвищах, у піснях, у традиціях.

І сьогодні я можу сказати це просто і гордо:

Я – лемко!

І мені важливо, щоб це знали не лише мої діти чи близькі. Щоб знали люди навколо. Щоб знали, що за цим словом стоїть конкретна історія моєї родини, біль людей, яких позбавили рідного дому, і пам’ять, яку вони все одно зберегли.

Ми не можемо повернути тим людям втрачені роки.

Але можемо пам’ятати.

Пам’ятати своїх. Пам’ятати землю, з якої їх вивезли. І називати себе так, як називали себе вони.

Я – лемко! І я цим пишаюся!

Світла пам’ять усім українцям, яких примусово виселили зі своїх домівок.