Полікультурний Поділ: поляки

Полікультурний Поділ: поляки  

Польський слід у цій історії особливо помітний у добу Великого князівства Литовського та Речі Посполитої. Після Люблінської унії 1569 року Київ увійшов до складу Речі Посполитої. Саме Поділ у той час був головним торговельно-ремісничим осередком міста.

Польська присутність на Подолі не була однорідною. Тут перетиналися різні середовища – польська шляхта, королівські урядовці, купці й ремісники, католицьке духовенство, військові, а також місцеві мешканці, які взаємодіяли з польсько-литовським політичним та культурним світом.

Серед київських міщан джерела згадують, зокрема, братів Кшиштофа і Стефана Золотарів, Мартина Аптекаря та інших представників польського середовища. Водночас поляки й католики не отримали контролю над київським магістратом. Міське самоврядування продовжувало існувати як окремий центр влади, а Поділ залишався простором, де різні громади та юридики співіснували й конкурували між собою.

Цікаво, що серед людей, які керували Києвом у той період, були представники впливової польської шляхти.

У 1608 році київським воєводою став  – один із найвідоміших державних і військових діячів Речі Посполитої. У 1619 році його змінив Томаш Замойський, представник знаменитого роду Замойських. Київське воєводство було важливою адміністративною одиницею, а посада воєводи означала значний політичний вплив на регіон.

Але тут важливо не спрощувати історію. Київські воєводи не обов'язково постійно жили в самому Києві, тому називати Жолкевського чи Замойського «мешканцями Подолу» було б неправильно. Їхня присутність – передусім політична та адміністративна.

І ще одна важлива деталь. Не кожну людину, яка діяла в польському політичному або культурному середовищі, можна автоматично називати поляком за походженням.

Показовий приклад – родина Ходик-Кобизевичів. Федір Ходика був київським війтом і в джерелах характеризується як «пропольський» війт. Але це не означає, що він був поляком за етнічним походженням. Ходики походили з середовища київських міщан, пов'язаного з хрещеними татарами Мозиря. Тому цей приклад добре показує, наскільки складною була ідентичність людей у Києві XVI–XVII століть: політична орієнтація, конфесія, мова та походження не завжди збігалися.

Особливо виразно польсько-католицький слід простежується на Подолі через систему церковних юридик.

Однією з них була Біскупщина – володіння київських католицьких єпископів. Перші згадки про «біскупових міщан» на Подолі сягають ще початку XVI століття, а в описі Київського замку 1552 року згадано 16 дворів таких міщан. У другій половині XVI століття біскупські володіння поступово формували окремий простір у західній частині Подолу та його передмістях.

На початку XVII століття тут формується Біскупське містечко – окрема територія під юрисдикцією київського католицького єпископа. Його не варто уявляти як «польський квартал» у сучасному розумінні. Це була церковна юридика зі своїми мешканцями, господарством, майном та адміністрацією.

У 1602 році вже згадується укріплений біскупський двір. Він включав костел, цвинтар і господарські будівлі, а згодом територія отримала додаткові укріплення. Дослідники пов'язують Біскупське містечко із західною частиною Подолу, в районі між Замковою горою, Щекавицею та Глибочицею, хоча його точні межі залишаються предметом наукових дискусій.

У межах Біскупського містечка існувала власна торгівельна площа, комори, шинок, цвинтар, а також міщанська громада. Тут торгували, зокрема, рибалки та різники, які перебували під владою єпископа.

Саме з цією територією пов'язані поселення Рибалки та М'ясники. Рибалки розташовувалися в районі сучасної Введенської, а після заснування бернардинського монастиря у 1623 році його мешканці сплачували на утримання монастиря так звану «рибну десятину».

Тобто католицька присутність на Подолі була не лише питанням храмів. Вона була частиною міської економіки, землеволодіння, торгівлі та системи права.

Не випадково французький інженер і картограф Гійом де Боплан, описуючи Київ XVII століття, окремо звернув увагу на католицькі храми Подолу.

Він писав:

«Католики мають тут чотири костели: кафедру, костьол домініканців біля Ринку в ім'я св. Миколая, бернардинів під горою та єзуїтів, які нещодавно тут з'явилися. Оселилися вони між бернардинцями та річкою».

Це надзвичайно цінне свідчення, адже Боплан фіксує їхнє розташування в міському просторі. На Подолі на той час існували одразу кілька католицьких осередків: кафедральний костел, домініканський, бернардинський та єзуїтський.

Одним із найдавніших був домініканський костел Святого Миколая біля Ринку. Дерев'яний храм домініканців існував уже в XVI столітті, а згодом на його місці постав мурований костел. Він розташовувався у надзвичайно важливій частині Подолу – поруч із ринком, де концентрувалися торгівля та міське життя.

Цей осередок також пов'язують із представниками місцевої та шляхетської еліти, які підтримували католицькі монастирі. Після Визвольної війни XVII століття домініканський костел припинив існування як католицький храм, а наприкінці XVII століття його перетворили на православну церкву Святих Петра і Павла. У XVIII столітті її перебудував Іван Григорович-Барський. У 1930-х роках храм було знищено.

Окреме місце в цій історії посідають бернардинці.

Бернардини – гілка францисканського ордену, особливо поширена у польсько-литовському світі. У Києві їхній монастир виник у 1623 році. Боплан називав його костелом «бернардинів під горою». У примітках до його опису уточнюється, що храм був споруджений 1623 року коштом Криштофа Сулимирського та містився під Андріївською горою.

Бернардинський осередок був важливою частиною католицького простору Подолу. І його існування мало не лише релігійний вимір. Як уже згадувалося, мешканці Рибалок сплачували монастирю «рибну десятину», тобто монастир був включений у господарське життя Подолу та його передмість.

Поруч із бернардинцями з'явилися єзуїти. Боплан прямо зазначав, що вони «нещодавно тут з'явилися» та оселилися «між бернардинцями та річкою». Їхній київський осередок також був частиною католицької інфраструктури міста XVII століття.

Таким чином, західна частина Подолу поступово перетворилася на простір, де поруч існували різні церковні та світські юрисдикції. Магістратська територія, замкові володіння та Біскупщина мали свої права, своїх мешканців і свої економічні інтереси.

Це створювало складну міську структуру. Один і той самий Поділ міг одночасно бути територією міського самоврядування, замкової адміністрації та католицької єпископської юрисдикції. Саме тому історія Подолу XVI–XVII століть – це не лише історія вулиць і будинків, а й історія боротьби та співіснування різних прав, громад і традицій.

Польський слід проявлявся не лише в архітектурі та адміністрації. Він залишався помітним і в культурному просторі Києва.

У Кирилівській церкві на стіні південного вівтаря дослідники виявили польськомовний графіті-написи, датований 1562 роком: "Святий Боже змилуйся… Рік 1562, березня місяця, 1 дня". Це важливе свідчення того, що польська мова та польськомовне середовище були присутні в Києві ще задовго до розквіту Подолу XVII століття.

Тому, коли ми говоримо про польський слід на Подолі, важливо не зводити його до кількох прізвищ або окремих костелів.

Це ціла система зв'язків, яка формувалася протягом століть: польські міщани та шляхта, київські воєводи, католицькі єпископи, домініканці, бернардинці та єзуїти, торгівля, ремесла, землеволодіння, міське право та культурні контакти.

І водночас це була історія не ізольованої польської громади, а міста, де різні середовища постійно взаємодіяли між собою.

Саме в цьому і полягає особливість полікультурного Подолу. Тут не існувало одного-єдиного культурного шару. Православні, католики, вірмени, поляки, татари, євреї, руські міщани, іноземні купці та представники інших громад залишали тут свої сліди – іноді в архітектурі, іноді в документах, іноді в назвах вулиць, а іноді лише в одному рядку старого міського опису.

Поділ і сьогодні можна читати як літопис міста. І польська сторінка цього літопису – одна з тих, без яких неможливо повністю зрозуміти, яким був Київ кілька століть тому.

«Серце Києва бʼється на Подолі» – Володимир Наконечний.