Поділ завжди був місцем, де вчилися жити разом.

Поділ завжди був місцем, де вчилися жити разом. Де поруч звучали різні мови, де різні молитви підіймалися до одного неба, де люди різних традицій будували одне місто. Єврейська громада була тут не гостем – вона була частиною самої тканини Подолу ще з часів Русі.

А потім прийшла темрява.

Голокост не просто забрав життя. Він забрав голоси, забрав імена з дверей будинків, забрав дитячий сміх з дворів. Там, де було життя – залишилася тиша. Страшна тиша.

Сьогодні ми, українці, розуміємо цей біль не з підручників.

Ми бачимо Бучу, Ірпінь, Маріуполь. Ми знаємо, як виглядають братські могили. Ми знаємо, що означає, коли людей вбивають лише за те, ким вони є. І тому пам’ять про Голокост для нас – це не «чужа історія».

Тоді зло прийшло зі свастикою.

Сьогодні – з літерою «Z».

Суть та сама: знецінити людину, стерти місто, знищити пам’ять.

Поділ пам’ятає. Навіть якщо мовчать камені – вони пам’ятають кроки тих, хто більше ніколи не повернувся додому.

І сьогодні, коли Київ знову живе під сиренами, ми особливо гостро розуміємо:

пам’ять – це теж зброя.

Зброя проти повторення зла.

🕯 Пам’ятаймо