Коли затихає гамір Контрактової, стає зрозуміло, що Поділ тримається не на сучасному бетоні, а на текстах і кресленнях Максима Берлинського

Його альма-матер, Могилянка, виховала в ньому рідкісну на той час рису – вміння бачити крізь час. Поки тогочасне суспільство просто жило в декораціях старого міста, він першим збагнув, що під бруківкою та фундаментами церков ховається зовсім інший, недоторканий Київ.

Його подільські будні мало нагадували кабінетну тишу. Це був постійний рух між архівами Магістрату та археологічними розкопами, де кожен знайдений уламок кераміки чи старий напис важив більше за золото. Берлинський жив у ритмі району, який тоді був і портом, і університетською кафедрою, і торговим майданом одночасно. Він фіксував обриси вулиць і характерів, які згодом змиє велика пожежа, фактично ставши єдиним свідком того, «допожежного» Подолу, який ми тепер знаємо лише з його слів.

Його роботи – детальна інструкція з того, як не загубитися у власній історії. Без пафосних епітетів він просто викладав факти, які змушували місто усвідомити свою тяглість. 

Берлинський вибудовував інтелектуальний каркас Києва, доводячи, що Поділ є самодостатнім центром сили, який пам'ятає набагато більше, ніж здається на перший погляд.

«Серце Києва бʼється на Подолі» – Володимир Наконечний