Бій за Поділ: як Січові стрільці захищали Київ у лютому 1918 року

На початку 1918 року становище УНР було надзвичайно складним. Після більшовицького захоплення влади в Петрограді радянська московія розпочала наступ проти Української Народної Республіки, прагнучи встановити контроль над Україною. На Лівобережжі просувалися більшовицькі війська під командуванням Михайла Муравйова, а в самому Києві більшовицькі сили готували збройне повстання, яке мало вдарити по Центральній Раді зсередини. Таким чином, українське командування опинилося перед подвійною загрозою: потрібно було одночасно боротися з озброєним повстанням у столиці та готуватися до наступу зовнішніх сил. 

У цій ситуації особливого значення набув Курінь Січових стрільців, створений у Києві восени 1917 року. Його основу становили колишні військовополонені галичани й буковинці, серед яких були старшини та стрільці з досвідом Першої світової війни. У січні 1918 року до Києва прибули відомі старшини Українських січових стрільців – Євген Коновалець, Андрій Мельник, Роман Сушко, Іван Чмола, Василь Кучабський та інші. 

Вони перетворили курінь на організовану й дисципліновану військову частину чисельністю близько 600 вояків. Командиром став Євген Коновалець, начальником штабу – Андрій Мельник, піхотними сотнями командували Роман Сушко та Іван Чмола, запасною сотнею – Василь Кучабський, кулеметною – Федь Черник, а гарматною батареєю – Роман Дашкевич. 

Саме ця структура згодом відіграла важливу роль у боях за Київ.

Наприкінці січня 1918 року більшовики розпочали збройне повстання в Києві. Найвідомішим осередком повстанців став завод «Арсенал», однак збройні загони діяли й в інших районах столиці, намагаючись захопити важливі об'єкти та паралізувати діяльність Центральної Ради. Українські війська почали придушувати повстання, і саме Січові стрільці стали одним із головних ударних формувань Центральної Ради. Водночас до Києва прибули додаткові українські сили, зокрема Гайдамацький кіш Слобідської України Симона Петлюри та Гордієнківський полк на чолі з Всеволодом Петрів.

Боротьба за місто розгорталася буквально по районах і кварталах. Українським військам потрібно було повернути контроль над територіями, які захопили або намагалися захопити більшовицькі загони, а після цього підготуватися до зустрічі з армією Муравйова, яка вже наближалася до столиці. Одним із напрямків, де українські сили мали провести наступ, став Поділ.

1 лютого 1918 року українські війська перейшли до активних дій на Подолі. У наступі брали участь підрозділи Січових стрільців та інші українські формування. Для стрільців це була вже не перша бойова операція в Києві: до цього вони брали участь у боях проти більшовицьких сил у центрі міста. Їхньою перевагою була не лише мотивація, а й військова організація – підрозділи мали командирів, кулемети та артилерію й могли діяти узгоджено.

Наступ розгортався в складній міській забудові Подолу. Українським військовим необхідно було поступово витісняти противника із займаних ним позицій і не допустити, щоб більшовицькі загони зберегли контроль над важливими пунктами району. 

Одним із таких місць став Житній базар. Після бою українські підрозділи опанували район базару й продовжили просування в напрямку Верхнього Валу. Для сучасного киянина це може звучати майже буденно, але в умовах бою контроль над такими пунктами означав можливість розвивати наступ і водночас позбавляти противника опорних позицій.

Окреме значення у боях за Поділ мав район Фролівського монастиря. Більшовицькі сили використовували його як позицію для ведення вогню по українських військах, зокрема із застосуванням мінометів. Тому захоплення цієї позиції було необхідним для подальшого просування українських частин. Одним із командирів, пов'язаних із цією операцією, був Роман Дашкевич, командир гарматної батареї Січових стрільців. Українські військові оволоділи позиціями противника та захопили його міномети, тим самим послабивши можливість більшовиків вести вогонь із цієї ділянки.

Цей епізод добре показує, яким насправді був бій за Поділ. Це не була одна велика атака, після якої весь район миттєво перейшов під контроль українців. 

Наступ складався з послідовного захоплення окремих позицій, витіснення противника, закріплення на зайнятих ділянках і подальшого просування. У щільній міській забудові кожен будинок, двір, перехрестя чи висота могли мати військове значення.

Важливу роль у боях за столицю відігравала сотня Івана Чмоли. Сам Чмола був одним із найбільш досвідчених старшин Січових стрільців: він воював у складі Легіону Українських січових стрільців під час Першої світової війни, а ще до війни був одним із організаторів українського військово-патріотичного та пластового руху. У Києві його підрозділ брав участь у боях за Старий Київ і Поділ. Саме завдяки діям таких командирів Січові стрільці могли швидко концентрувати сили на небезпечних напрямках і переходити від оборони до наступу.

У цей же час інші українські підрозділи продовжували очищати центр столиці від повстанців. Таким чином, бій за Поділ не був ізольованою операцією: він був частиною загального контрнаступу українських сил, які намагалися повернути контроль над Києвом після кількох днів важких боїв.

Відступаючи з Подолу, більшовицькі загони використовували природні переваги місцевості. Однією з таких позицій стала Щекавиця. Для військових ця висота мала очевидне значення: з неї відкривався огляд на Поділ і прилеглу територію, а отже, контроль над нею дозволяв краще контролювати пересування противника.

Тому після просування українських військ Подолом боротьба не припинилася. 2 лютого українські частини атакували більшовицькі позиції на Щекавиці. У результаті бою противника було вибито з висоти. Так українські війська завершували операцію з очищення Подолу та прилеглих позицій від більшовицьких формувань. Однак це була лише тактична перемога, яка не вирішувала долю всієї столиці. 

На чолі куреня перебував Євген Коновалець, штаб очолював Андрій Мельник, піхотними сотнями командували Роман Сушко та Іван Чмола, запасною сотнею – Василь Кучабський, кулеметною – Федь Черник, гарматною батареєю – Роман Дашкевич. Поряд із ними діяли інші українські частини, серед яких були гайдамаки Симона Петлюри та підрозділи під командуванням Всеволода Петріва.

Оборону Подолу правильніше розглядати, як спільну операцію українських військових формувань, які в надзвичайно складних умовах намагалися втримати столицю УНР.

Українські війська справді змогли вибити більшовицькі загони з Подолу та інших районів Києва, але одночасно до міста наближалася армія Михайла Муравйова.

Уже 4 лютого більшовицькі війська почали артилерійський обстріл Києва, а 5 лютого перейшли в наступ. Українські частини продовжували чинити опір, але сили були нерівними. Після кількох днів боїв українське командування ухвалило рішення залишити столицю. У ніч із 8 на 9 лютого українські війська відійшли з Києва, а більшовики встановили контроль над містом.

У лютому 1918 року тут воювали українські військові, які захищали Київ – столицю Української Народної Республіки. Серед них були Євген Коновалець, Андрій Мельник, Роман Сушко, Іван Чмола, Василь Кучабський, Федь Черник, Роман Дашкевич та сотні їхніх побратимів.

Вони не знали, якою буде Україна через сто років. Не знали, скільки ще поколінь українців боротимуться за державність. Але вони точно знали, за що стоять на цих вулицях.

За Київ.

За Україну.

За право українців самим визначати, кому належить їхня держава.

І тому історія боїв за Поділ – це одна з тих сторінок, які допомагають зрозуміти, чому сьогоднішня боротьба України має таку глибоку історичну пам'ять. - Володимир Наконечний